Пам’ятник каменю

«Пам’ятник каменю»

Цю скульптуру Петро Антип вважає найвизначнішим скульптурним твором у своїй мистецькій біографії.
«Пам’ятник каменю» відображає власну іконографію митця, що передає глибоке індивідуальне розуміння історії як сходження від хаосу до порядку, від низу до верху, від темряви до світла. Ця композиція найбільш виразно передає світобачення автора.

По-перше, вражає сама ідея увічнити камінь в камені.
По-друге, дивує й саме композиційне рішення цієї геометрично-абстрактної фігури.
«Пам’ятник каменю», створений у 2003 році, побудований за принципом Збручанського ідола як сходження знизу догори.

Низ – це кубічна основа, фундамент, виконаний у граніті.

Наступний рівень – паралелепіпед тіла – аморфного, інертного, сліпого.
Нагорі – пластична овалоподібна голова як означення мислячої матерії.
Тулуб та голова виконані автором у бронзі.

Тулуб правильної форми контрастує своєю раціональністю з абстрактною головою,
яка, не маючи шиї, спирається на своєрідний п’єдестал, втілений у продовгуватій формі тулуба. Камінь-голова виразом обличчя схожий водночас на кам’яних баб і місячний лик. Закриті очі свідчать про якусь внутрішню самозаглибленість й нечуване розуміння всесвітніх імпульсів, бо цей незвичайний камінь і є провідником космічної енергії.
Сучасна людина – це мисляча істота, вершина Універсуму і одночасно її маленька гармонійна часточка. Людина володіє світлом внутрішнього зору та через самопізнання пізнає весь світ.

Лаконічність характеру силуету та ідеальний вибір пропорцій додають скульптурі витонченості. У глядача з’являється відчуття, що все зайве, за порадою Мікеланджело, скульптор відсік. Залишилася чиста форма. В цьому й полягає провідна ідея «пам’ятника».

За словами самого автора «Пам’ятник каменю» – це сучасна архаїка,
степова кам’яна Баба 21-го століття.

Кам’яні́ Баби або Боввани – монументальні кам’яні скульптури, які з’явилися на території сучасної України більше 6 тис. років тому. Кам’яні статуї або Баби поширені в степовій смузі Європи і Азії від Монголії до Німеччини. Сама назва «баба» тлумачиться з санскриту і означає: “душа”, “предок”, “батько”, “старійшина”. Але Кам’яні Баби це не надмогильні пам’ятники — вони носили життєстверджуючий характер. Статуї мали приносити успіх, добробут, родючість. Стояли вони на святилищах, а часто біля родових насипів – курганів. Перед статуями були кам’яні вівтарі, де приносилися пожертви. Наші Предки вірили в безсмертя душі, і в основі їхнього поховального культу лежала ідея реінкарнації — нових народжень. Тому кам’яні статуї були вмістилищем душ предків. Після народження нового члена роду душа переселялася в немовля, а кам’яну статую розбивали і нерідко ховали як людину. Інакше кажучи, Кам’яні Баби — це сховища душ.

Дивовижні кам’яні баби – статуї половців, сакральні пам’ятки.

На території України до наших днів їх збереглося понад дві тисячі.
Найбільше їх у Таврії²: у Василівці, Янчекраці  й інших слободах.

На Донбасі число кам’яних баб наближається до 1000. На частині з них можна виявити певні етнографічні риси і, відповідно, приналежність до конкретного народу. Це половецькі статуї XI — XIV ст., виготовлені майстрами в місцевих кар’єрах з граніту, піщанику, вапняку.
Сьогодні кам’яні баби почали відігравати нову, ще більш значущу роль. Так, з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну у донбаських селах їх почали більше шанувати. Мешканці сіл вважають, що вони завжди мали особливе значення, адже це пам’ятники сакрального мистецтва, яким поклонялися наші далекі предки. А сьогодні жителі сіл приходять до них з проханнями про захист як себе, так і своїх близьких.

Відомо, що мешканці Донбасу і до війни вірили у здатність скульптур оберігати та приносити удачу. Так, у 2011 р. жителі смт Тельманове (нині Бойківське) не захотіли передавати бабу до музею, аргументуючи тим, що після цього від них відвернеться удача і влітку не підуть дощі, які так потрібні для вдалого врожаю.

Кам’яним бабам половців присвячені пісні, картини, фільми — вони вже давно стали надбанням культури людства.

Петро Антип вважає кам’яних баб витворами мистецтва та каже, що якщо б Наполеон свого часу йшов у наступ на Москву через Україну, то всі ці монументальні кам’яні скульптури давно уже були б музейними експонатами в Луврі.

Таким чином ««Пам’ятник каменю» Петра Антипа – це сучасна «кам’яна баба» – оберіг, що приносить успіх, добробут, захист, добру вдачу.

Всього створено 4 копії «Пам’ятнику каменю».
Один у 2020 році був становлений у Деренівській Купелі, другий знаходиться у музею Луцька , ще два – у приватних колекціях.

АНТИП ПЕТРО

Народився 4 квітня 1959 р. у Горлівці Донецької області, Україна. Протягом 1980 – 1984 рр. навчався в Пензенському художньому училищі ім. академіка К. А. Савицького.

Архітектор, скульптор, маляр, графік, громадський діяч. Заслужений художник України (2009). Член Національної спілки художників України (1989). Стипендіат Спілки художників СРСР (1990).

Один із засновників галереї «Схід-Арт» у Горлівці (1989) та «Арт-галереї 13» у Донецьку (2007). Ініціатор і співорганізатор трьох міжнародних симпозіумів зі скульптурі в камені: у Горлівці (1989), Донецьку (2006) та Святогірську (2007). Постійний учасник міжнародних і всеукраїнських художніх виставок й скульптурних симпозіумів.

Автор проекту «Фонтан життя» в Запоріжжі (2005), який увійшов до Історії українського мистецтва (т. 5, 2007); фонтана «Грошеве дерево» в Донецьку (2009); пам’ятника Петрові Горлову (1999); співавтор пам’ятників Т. Шевченку в Горлівці й Добропіллі; академіку М. Амосову на Байковому кладовищі в Києві (разом із О. Дяченком, 2003); Федору Єнакієву (2010) та поету Степанові Руданському в м. Калинівці Вінницької області (2014).

Твори Петра Антипа знаходяться в музеях, галереях і приватних колекціях України, Росії, Франції, Німеччини, Італії та Швеції. Полотна майстра були закуплені Спілкою художників СРСР і Міністерством культури України.

Про творчість мистця знято п’ять документальних фільмів. Його ім’я ввійшло до наступних видань: каталогу «Погляд. Єдність 100 українських мистців світу – 100-річчю українських поселень в Канаді» (1995); альбому «Мистецтво України ХХ століття» (2000); Енциклопедії сучасної України (2001); Історії українського мистецтва», т. 5 (2007); каталогу виставки «DE PROFUNDIS» (З глибин…) Віхи української пластики (Мистецький Арсенал, 2009) і т.д.

З 2014 року живе і працює в Києві.